четверг, 24 мая 2012
"І як це в тебе так виходить? Ну, скажи!" - наполегливо розпитують Марину, поглянувши на її останню в часі серію. "Сама не знаю!" - відповідає художниця. Потім пояснює: осяяння на неї якесь сходить. Іде по вулиці і раптом... картина перед очима. Або якось усередині її. І заспокоїтись не може, поки не втілить її у фарбах, на полотні, не позбудиться солодко-гарачкової мани, яка прийшло так зненацька.
Картини пишуться нею зазвичай легко та швидко. Не дивно, що й ця серія була написана за якихось півроку. Здається, так не схожа на те, що писала вона раніше - то вже потім око розпізнає спільні мотиви. Немовби чиясь рука клацнула тумблером, перемкнула один канал на інший. Ще б пак, адже авторка багато років досить вдало пропрацювала на телебаченні, на якомусь етапі усвідомивши, наскільки ріднішим є для неї інше: живе, творче, малярське.
І хоча її живопис, певним чином, свідомо дистанціюється від її попереднього - мас-медійного - досвіду, але урок нечуваної свободи в роботі над матеріалами, там отриманий, згодився і на власне "творчій ниві". Адже візуальною основою серії "Не бійся/ не плач" став дразливий мікст дитячих мальовидл та цілком "дорослого живопису", виконаного згідно всіх необхідних канонів світотіньового ліплення, організації сюжету, оркестрування ситуації тощо. Лінеарних карлючок - та щільних сизо-багряних колірних мас, в обробленні яких відчутно спадщину київської "нової хвилі" 90-х.
Бігме, серія не зациклена винятково на "дошкільному секторі". Хто сказав, що підліткову пору вважають казкою? - обурювався швейцарський нобеіат Карл Шпітеллер. - А дзуськи! - От і бачимо, такого собі "складного підлітка" у картині під назвою "Сонце". Обплутаний його, сонця, незвично-ламкими проміннячками, не помічає він власної врятованості, яка приходить до нього "через гру" - та до гри він, занурений у клубок нервозностей, якраз і не готовий, не те що дітиська. Цю картину можна вважати верхньою хронологічною межею циклу, нижня розчиняється у лячній пітьмі, яку Марина саму по собі часто зображає на своїх полотнах - безпосередню та щемку.
Кожен твір - о-твір. Маленька малярська декада Шкарупи вся пронизана загадковими порожнинами, з яких найбільше інтригують сліпенькі віконця - або ж стінні шкельця, заповнені світлом, мов блідозавареним чаєм, та обоє - однаково непроникні для стороннього ока. Противагу їм являють: (воднораз) дірка містичної "Криниці", куди заворожено зазирають дітлахи та (пролонговано) квадрат анфілади - з якої йдуть; куди повертаються. Отвір - як дороговказ; отвір як початок/ кінець шляху, наочна геометризація Великої Колиски, з якої випурхнули маленькі люди - куди повернуться великі діти. Кожен з нас-бо так і залишає у собі відчуття схарапудженого пацанятка, яке дивується кожному новому кутові, всякому несподіваному зворотові долі - а він на них чигає за кожним кутом.
Архітектурна складова серії - насправді дуже важлива. Значення її виходит за рамці звичайного "місця дії". Якщо раніше вона була об"єктом зображення, то тепер вона - його "сірий кардинал". З яких закапелків підсвідомості видобуто стрічкові лабіринти з їх "лихою нескінченністю" прямокутних повторів - лабіринти, в яких неможливо, здавалося би, заблукати - але в яких ти вже заблукав ("Тінь", "Не бійся..."
? Чи це звичайні підвальні приміщення, куди так солодко залізти, зневаживши сире повітря - та докори нудних предків? Мізерабельність довкілля ігнорується нашими маленькими героями. Вони отримують тут жадану свободу од світу дорослих, арену для реалізації своїх марень, майданчик для нехитрих ігр. Кому - "з Фредді Крюгером", кому - з рожевим, як поросятко, пупсиком.
З попередньої серії сюди прейшла і своєрідна "любов до мостів". Там - позбавлена всякого ірраціооналізму, зате знана масивною матеріальністю. Тут - перетворена у побічний мотив, акомпонемент основної дії, яка стовбичить остронь; варіація надвірної стелі, повтор та видозміна арки, яку навряд чи зустрінеш у цих каламутних нетрях, але на яку багатий має бути класично-прозорий світ "Мостів". Крім власне "Криниці" у нас можна зустріти ще й двори-криниці, де кояться усі ці "дивні ігри" - на межі з "jeux interdits", аби б не "fanny gays" ("Не плач", "Не люблю тебе більше". Мигтять видовжені, як деформовані тіні, рояться привиди, зблискує, та й зникає тривога, поступаючись місцем боязкій надії.
"Тіньовий бік" кожної ситуації представлено графічно-графітичними візерунками, що їх матеріалом стали малюнки достеменних дітей, самі по собі достоту цікаві - ними Марина вперше скористалася у короткометражній стрічці, показаній на кінофесті в Клермон-Феррані 1998 року, але тут вони перетворилися на один із вузлів дії. (Єдиний виняток - "Хто ти?" - якраз і закцентований на зоологічній особині, котра своїм здеформваним писком зазирає у малярський "об"єктив", а от невиразні люди неозначеного віку жалюгідно коцюрбляться на другому плані, під низкою "хічкоківських" птахів. Твір цей дещо осібно стоїть серед інших дев"яти, на нього наче не поширюються загальні "правила". Їхня співприлеглість справдешній дії і є нервом малярської серії "Не бійся/ не плач", що не переходить у наївну гармонію - якої не знає справдешнє дитинство, але яку заднім числом змудровують здорослілі дітлахи. (Підтвердження того - у деяких інших роботах Марини Шкарупи, з яких годилося би зробити окрему виставку). Захищаючись од вчорашніх кошмарів?.. провалюючись у рятівну амнезію?
У дітей - свої нехитрі забави, так і проводять вони дозвілля, стрибаючи через скакалку ("Ще пограємо..?", вовтузячись з неодмінною лялькою ("Не бійся", просто біжучи навперейми веселим натовпом ("Доганялки". Але наочним спростуванням дитячої ідилії... є самі діти, голосами яких "озвучено" підземелля. Мовби так: незгодні вони грати в чужі-пісні ігри, ще й накинуті ним згори. Ліпше їм жити в щоденному відчутті небезпеки... яка може виявитися і цілющою, і повчальною. Та не виключено, що усі ці пухирчаті гномики, зайцюгани з масянями та метеликами, кумедні, як добре до них придивитися, песики з лисичками-сестричками, якраз і рятують дитину од непідробного лиха... як це є очевидно у "Сонці". Чи в картині "Не плач!" - де сміхотливий фантош грає з дівчинкою у піжмурки. Тільки вона цього не помічає - поки-що не помічає...
Однак, як будь-який непересічний твір мистецтва, серія "Не бійся/ не плач" опирається надто однозначній інтерпретації - у тому числі (тільки-но викладеній нами) "теорії компенсації". Лишається тільки дивуватися, що тут виглядає фантастичніше: примарні лаштунки дії - чи їх спідня частина? Тривимірна фантасмогорія великого міста, темперована умілим пензлем - чи елегантна, пласка анімація, з контурами-тростинками, перетинками-павутинками? Масна та щільна ява урбанізму, задвірки технократичної цивілізації - чи прозорий сон, схожий на любов, що з усіх боків обступає таку сумнівну, та не скасовну яву? Компоненти зображення й існують у постійному змаганні, одне спричинене іншим, гармонія не світить дітям... та вони й не бажають її.
А бажають - чого? Відкриттів, несподіванок; звершень, а не одних сподівань, як це властиво дорослим. Бажають - та отримують. Отримують свою порцію щоденного осяяння. Біжать за "синім птахом" - якого дорослі вже зготували "на уху"; часом наздоганяють - та, схопивши за хвіст, за іграшки випускають на волю. Спотикаються, набиваючи на колінах садна. А потім, схлипнувши, підіймаються, аби бігти далі, далі, далі... - Непоганий імператив для митця, чи не так?
Картини пишуться нею зазвичай легко та швидко. Не дивно, що й ця серія була написана за якихось півроку. Здається, так не схожа на те, що писала вона раніше - то вже потім око розпізнає спільні мотиви. Немовби чиясь рука клацнула тумблером, перемкнула один канал на інший. Ще б пак, адже авторка багато років досить вдало пропрацювала на телебаченні, на якомусь етапі усвідомивши, наскільки ріднішим є для неї інше: живе, творче, малярське.
Мимохідь завертаючи в ті, нівроку легенларні часи, зауважимо, що й тоді Марина Шкарупа не пасла задніх у сучасному мистецтві. Так, подією сезону стала її відео-інсталяція, розгорнута в залі БК "Славутич" - під вигадливою назвою "Дослідження причинно-наслідкового зв"язку виникнення «негативних» і «позитивних» резонансних спалахів". Крім усього іншого, твір цей вирізнявся парадоксальним - і смаковитим! - поєднанням безпосереднього візуального образу та холодної графіки химерних фізичних формул - які авторка, як виявилося, знає досконало і не з чутки. І проблеми часопростору, тоді нею ж заторкнуті, нині виявляють свою актуальність у її малярстві. Адже каже, коли щоразу бачить чергове видіння (зрозуміло, у сенсі метафоричному), то ніби мандрує у часі. - Бор з Ейнштейном це якось би пояснили... але ми дамо їм спокій.
Програвши попереднім серіям у фактурній цілісності, вона виграла у сливе вибуховій виразності. Вважайте, викличності - та окличності. Втім, серію цю різні категорії інтелігентного глядацтва сприйняли по-різному, свідчить Марина. Одним та серія здалася еталоном ідилізму. Інші завбачили у ній страхи та жахіття. (Відомий критик поблажливо буркнув: "жорсткіше треба", та загалом схвалив). Гадаю, істина міститься десь посередині. Точніше, як це попереджено назвою, серії властива амбівалентність - і формально-образна, і настроєво-ідейна. Переглядаючи її вкотре, схилаєшся то в один, то в інший бік опіній.
Сенсовим осердям "Не бійся/ не плач" стала тема дитячих марень - таки- страхів, але не хорорно-самодостатніх, а напружено-гносеологічних. У сенсі - необхідних цеглинок складнющої будови L"education sentimentale, несвідоме зведення якої розпочинається ще у інфантильному віці. Як не дивно, тільки ХХ століття зрозуміло болісну очевидність цього процесу. Першим, хто порушив мовчазну змову, організовану довкола янголічних кіндерят, був Генрі Джеймс із його "Поворотом гвинта". А далі - покотилося, як з гори... нащадком тенденції став Голівуд з його численними маленькими зомбиками, які переповзли межу Міленіуму, пошивши в дурні своїх братиків та сестричок, у котрих завжди стояла тверда "п"ятірка" за виховання в табелі. (Це їм не допомогло: читайте Марка Твена). От тільки - чи є табель у дитсадку?!
Програвши попереднім серіям у фактурній цілісності, вона виграла у сливе вибуховій виразності. Вважайте, викличності - та окличності. Втім, серію цю різні категорії інтелігентного глядацтва сприйняли по-різному, свідчить Марина. Одним та серія здалася еталоном ідилізму. Інші завбачили у ній страхи та жахіття. (Відомий критик поблажливо буркнув: "жорсткіше треба", та загалом схвалив). Гадаю, істина міститься десь посередині. Точніше, як це попереджено назвою, серії властива амбівалентність - і формально-образна, і настроєво-ідейна. Переглядаючи її вкотре, схилаєшся то в один, то в інший бік опіній.
Сенсовим осердям "Не бійся/ не плач" стала тема дитячих марень - таки- страхів, але не хорорно-самодостатніх, а напружено-гносеологічних. У сенсі - необхідних цеглинок складнющої будови L"education sentimentale, несвідоме зведення якої розпочинається ще у інфантильному віці. Як не дивно, тільки ХХ століття зрозуміло болісну очевидність цього процесу. Першим, хто порушив мовчазну змову, організовану довкола янголічних кіндерят, був Генрі Джеймс із його "Поворотом гвинта". А далі - покотилося, як з гори... нащадком тенденції став Голівуд з його численними маленькими зомбиками, які переповзли межу Міленіуму, пошивши в дурні своїх братиків та сестричок, у котрих завжди стояла тверда "п"ятірка" за виховання в табелі. (Це їм не допомогло: читайте Марка Твена). От тільки - чи є табель у дитсадку?!
Кожен твір - о-твір. Маленька малярська декада Шкарупи вся пронизана загадковими порожнинами, з яких найбільше інтригують сліпенькі віконця - або ж стінні шкельця, заповнені світлом, мов блідозавареним чаєм, та обоє - однаково непроникні для стороннього ока. Противагу їм являють: (воднораз) дірка містичної "Криниці", куди заворожено зазирають дітлахи та (пролонговано) квадрат анфілади - з якої йдуть; куди повертаються. Отвір - як дороговказ; отвір як початок/ кінець шляху, наочна геометризація Великої Колиски, з якої випурхнули маленькі люди - куди повернуться великі діти. Кожен з нас-бо так і залишає у собі відчуття схарапудженого пацанятка, яке дивується кожному новому кутові, всякому несподіваному зворотові долі - а він на них чигає за кожним кутом.
Архітектурна складова серії - насправді дуже важлива. Значення її виходит за рамці звичайного "місця дії". Якщо раніше вона була об"єктом зображення, то тепер вона - його "сірий кардинал". З яких закапелків підсвідомості видобуто стрічкові лабіринти з їх "лихою нескінченністю" прямокутних повторів - лабіринти, в яких неможливо, здавалося би, заблукати - але в яких ти вже заблукав ("Тінь", "Не бійся..."
? Чи це звичайні підвальні приміщення, куди так солодко залізти, зневаживши сире повітря - та докори нудних предків? Мізерабельність довкілля ігнорується нашими маленькими героями. Вони отримують тут жадану свободу од світу дорослих, арену для реалізації своїх марень, майданчик для нехитрих ігр. Кому - "з Фредді Крюгером", кому - з рожевим, як поросятко, пупсиком.З попередньої серії сюди прейшла і своєрідна "любов до мостів". Там - позбавлена всякого ірраціооналізму, зате знана масивною матеріальністю. Тут - перетворена у побічний мотив, акомпонемент основної дії, яка стовбичить остронь; варіація надвірної стелі, повтор та видозміна арки, яку навряд чи зустрінеш у цих каламутних нетрях, але на яку багатий має бути класично-прозорий світ "Мостів". Крім власне "Криниці" у нас можна зустріти ще й двори-криниці, де кояться усі ці "дивні ігри" - на межі з "jeux interdits", аби б не "fanny gays" ("Не плач", "Не люблю тебе більше"
. Мигтять видовжені, як деформовані тіні, рояться привиди, зблискує, та й зникає тривога, поступаючись місцем боязкій надії."Тіньовий бік" кожної ситуації представлено графічно-графітичними візерунками, що їх матеріалом стали малюнки достеменних дітей, самі по собі достоту цікаві - ними Марина вперше скористалася у короткометражній стрічці, показаній на кінофесті в Клермон-Феррані 1998 року, але тут вони перетворилися на один із вузлів дії. (Єдиний виняток - "Хто ти?" - якраз і закцентований на зоологічній особині, котра своїм здеформваним писком зазирає у малярський "об"єктив", а от невиразні люди неозначеного віку жалюгідно коцюрбляться на другому плані, під низкою "хічкоківських" птахів. Твір цей дещо осібно стоїть серед інших дев"яти, на нього наче не поширюються загальні "правила"
. Їхня співприлеглість справдешній дії і є нервом малярської серії "Не бійся/ не плач", що не переходить у наївну гармонію - якої не знає справдешнє дитинство, але яку заднім числом змудровують здорослілі дітлахи. (Підтвердження того - у деяких інших роботах Марини Шкарупи, з яких годилося би зробити окрему виставку). Захищаючись од вчорашніх кошмарів?.. провалюючись у рятівну амнезію?У дітей - свої нехитрі забави, так і проводять вони дозвілля, стрибаючи через скакалку ("Ще пограємо..?"
, вовтузячись з неодмінною лялькою ("Не бійся", просто біжучи навперейми веселим натовпом ("Доганялки". Але наочним спростуванням дитячої ідилії... є самі діти, голосами яких "озвучено" підземелля. Мовби так: незгодні вони грати в чужі-пісні ігри, ще й накинуті ним згори. Ліпше їм жити в щоденному відчутті небезпеки... яка може виявитися і цілющою, і повчальною. Та не виключено, що усі ці пухирчаті гномики, зайцюгани з масянями та метеликами, кумедні, як добре до них придивитися, песики з лисичками-сестричками, якраз і рятують дитину од непідробного лиха... як це є очевидно у "Сонці". Чи в картині "Не плач!" - де сміхотливий фантош грає з дівчинкою у піжмурки. Тільки вона цього не помічає - поки-що не помічає...Однак, як будь-який непересічний твір мистецтва, серія "Не бійся/ не плач" опирається надто однозначній інтерпретації - у тому числі (тільки-но викладеній нами) "теорії компенсації". Лишається тільки дивуватися, що тут виглядає фантастичніше: примарні лаштунки дії - чи їх спідня частина? Тривимірна фантасмогорія великого міста, темперована умілим пензлем - чи елегантна, пласка анімація, з контурами-тростинками, перетинками-павутинками? Масна та щільна ява урбанізму, задвірки технократичної цивілізації - чи прозорий сон, схожий на любов, що з усіх боків обступає таку сумнівну, та не скасовну яву? Компоненти зображення й існують у постійному змаганні, одне спричинене іншим, гармонія не світить дітям... та вони й не бажають її.
А бажають - чого? Відкриттів, несподіванок; звершень, а не одних сподівань, як це властиво дорослим. Бажають - та отримують. Отримують свою порцію щоденного осяяння. Біжать за "синім птахом" - якого дорослі вже зготували "на уху"; часом наздоганяють - та, схопивши за хвіст, за іграшки випускають на волю. Спотикаються, набиваючи на колінах садна. А потім, схлипнувши, підіймаються, аби бігти далі, далі, далі... - Непоганий імператив для митця, чи не так?
Олег Сидора-Гібеліндa
четверг, 06 октября 2011
Я видела много работ ныне живущих художников, но работы киевлянки Галины Москвитиной тронули мою душу особенно...
Галина Москвитина завоевала признание публики в 80-х годах прошлого века как выдающийся график, живописец, иллюстратор. Вышли из печати 70 книг с ее иллюстрациями: классика, фантастика, детская литература. На счету художницы участие во множестве республиканских и персональных художественных выставок в Украине и за рубежом.
Затем вдруг – творческое молчание, исчезновение с арт-сцены, из Киева, в котором художница родилась, уход от привычных контактов столичной жизни.
Больше о Галине можно прочесть на ее весьма современном сайте (это, кстати, тоже очень примечательно - сайт очень современный и светлый, на нем звучит приятная музыка: www.galynamoskvitina.com).
Побывав на ее выставке в Одессе, я случайно нашла видео отчет с открытия, посмотрите какая атмосфера и какие отзывы от простых людей! Божественно!